Хвиля українських біженців від військ Росії на захід: як це було під час Першої світової війни

Українцям вже доводилося тікати на захід від російського повномасштабного вторгнення. Це сталося під час Першої світової війни, що тривала чотири з половиною роки.

Українці, які мешкали в Галичині, на Буковині (в ті часи – в складі Австро-Угорщини), а також місцеві поляки, євреї, вірмени, німці вимушено залишали свої домівки, шукаючи прихистку подалі від театру бойових дій.

Початок війни не був несподіванкою. Навпаки, протягом місяця після того, як етнічний серб Гаврило Принцип, мешканець Боснії і Герцеговини (частини Австро-Угорщини), застрелив у Сараєві австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда, спадкоємця віденського престолу, та його дружину Софію, події розвивалися швидко.

Австро-Угорська імперія висунула ультиматум Королівству Сербія, серби розсердилися, до кожної зі сторін почали приєднуватися їхні союзники, посипалися погрози, напруга з кожним днем зростала. Про все це повідомляли газети на перших шпальтах, люди читали. Запах війни вже висів у повітрі.

Ворог атакує

І все ж таки, коли 1 серпня 1914 року вибухнула справжня війна, вже не дипломатична, багато людей до цього не були готові.

Спочатку здавалося, що бойові дії точитимуться десь на далеких Балканах. Та коли за кілька тижнів Росія, союзниця Сербії, вторглася у Східну Галичину, почалася паніка.

Спочатку росіяни зазнали поразки й стали відходити, але перегрупувалися і невдовзі перейшли в наступ, захопивши значні території, включно зі Львовом, Станіславом (нині Івано-Франківськ), Галичом, Бродами.

Російська пропаганда подавала окупацію як повернення "корінної російської вотчини", петербурзькі та московські газети рясніли гаслами на кшталт "Да будет единая, могучая нераздельная Русь!".

Також окупанти зайняли майже всю Буковину, включно з Чернівцями.

Перші біженці

Галичани уявляли мешканців Російської імперії примітивними, позбавленими культури та моралі варварами, які ігнорують будь-які міжнародні закони та правила. Не дивно, що частина східних галичан, серед яких чимало українців, постановили тікати. Склали меблі та речі в підвали своїх будинків, забили хрест-навхрест вікна й пішли на вокзал.

Однак потяги перевозили тільки військових. Тож більша частина найперших біженців вимушено повернулися додому. Виїхали хіба ті, хто мав підводу й коняку.

Рухалися, звісно, на захід. Переважно до родичів, у яких можна зупинитися на кілька тижнів, адже, як їм казали, потужне австрійське військо ось-ось переможе росіян.

Нерідко родичі мешкали неподалік, у сусідньому повіті. Насправді там не було безпечніше, проте у біженців психологічно виникало відчуття захищеності. Згодом, коли росіяни наступатимуть далі, їм доведеться тікати знову.

В очікуванні ворога

Щоправда, не всім можливий прихід окупантів видавався катастрофою.

Наприклад, один робітник у Станіславі закликав колег нікуди не їхати, лякав, що у Відні чи Празі на них чекає голодна смерть, бо там захмарні ціни, безробіття й брак продуктів. А росіянам, якщо прийдуть до Станіслава, знадобляться робочі руки. До того ж вони добре платять.

Невдовзі чоловіка арештували.

Подібні агітатори, до речі, не обов'язково були ворожими агентами. Вистачало й так званих "ждунів", тобто "корисних ідіотів". Вони чекали на прихід росіян, які нарешті визволять їх з-під австрійського панування й об'єднають усіх слов'ян у єдиній державі.

Терапія замість інформації

Щоб загасити чутки про невдачі на фронті та знущання росіян з людей на захоплених територіях – тобто все, що розпалює паніку, – влада зобов'язала газети друкувати тільки ті відомості, які подає Телеграфна інформаційна агенція.

Відтоді преса не так інформувала, як заспокоювала читачів. На перших шпальтах з'явилися реляції про вигадані успіхи австро-угорської армії та суцільні невдачі російської.

На інших сторінках йшлося про що завгодно, тільки не про фактичну ситуацію в Галичині – про бойові дії у Франції, про події в Японії, про здоров'я Папи Римського тощо.

І жодного слова про те, що Тернопіль і Золочів уже в руках ворога.

Евакуація

Нарешті влада видала рескрипт про обов'язкову евакуацію населення, якщо бойові дії наближатимуться до відповідного повіту. Це означало, що держава забезпечить організоване переміщення людей потягами із загрожених східних теренів Австро-Угорщини до безпечних західних.

Тож замість біженців, які виїжджали на власний розсуд, з'явилися евакуйовані люди – переселенці.

Часто місцеве начальство, аби не сіяти заздалегідь паніку, повідомляло про наближення ворога і початок евакуації останньої миті. Це призводило до жахливих ексцесів.

Люди пакували речі в стані алярму, бігли на вокзал, штурмували потяги, відштовхуючи одне одного, пхали дітей у вагон через вікно і в метушні губили валізи. Не мали значення ані вік, ані стать. У Бродах чиновники викидали з вагонів жінок, щоб сісти самим.

Не всі погоджувалися виїжджати. Деяких мешканців лякала евакуація, їм страшно було залишати домівку, вирушати в невідомість – і в розпачі вкорочували собі віку.

Коли в результаті російських атак потік евакуйованих збільшився і почалася нестача рухомого складу, людей перевозили також у товарних вагонах. Пізньої осені та взимку такі поїздки були особливо тяжкими, адже "товарняки" не опалювалися.

Умови та відмови

Деякі містечка заздалегідь обумовили, що можуть прийняти лише обмежену кількість переселенців. Наприклад, Вадовіце, що неподалік Кракова, заявило, що візьме 350 людей. Їх розмістили у квартирах місцевих мешканців. Приклад подав бурмістр, поселивши у себе сім'ю з чотирьох осіб.

Але так було не скрізь: часто місцева влада відмовлялася прихистити східняків. Одні посилалися на те, що запаси провіанту реквізувала армія, прибульці не матимуть їжі. Інші аргументували тим, що евакуйовані не знайдуть у них заробітку, почнуть жебракувати, грабувати. Також пояснювали відмову браком житла або тим, що велика кількість нових людей погіршить санітарний стан міста.

Переселенці не знали, куди вони їдуть і яким буде пункт призначення. Нерідко були не в курсі й самі залізничники, а кінцева станція змінювалася в процесі самої поїздки.

Кожен третій – українець

Станом на кінець весни 1915 року, тільки з Галичини вивезли понад мільйон людей.

Трохи пізніше до евакуйованих галичан додалися біженці з Волині, які самостійно тікали від бойових дій до Галичини. Їх австрійська влада також евакуювала на свої західні терени. Переважно то були українці, але точна кількість цих людей невідома.

До 1914 року Волинь була у складі Російської імперії, але коли австрійці зайняли цю територію і там почалися запеклі бої, мешканці на свій розсуд тікали, стаючи біженцями, розбивали табори десь у лісах і зрештою потрапляли до Галичини.

Австрійцям нічого не залишалося, як евакуювати їх, разом з усіма теж на свої західні території. Таких біженців з Волині австрійці називали в документах Flüchtlinge aus Wolhynien.

Відсоток переселенців-українців постійно збільшувався: якщо на початку війни складав 14%, то влітку 1917-го – вже 24%, а на початку 1918-го – 33%.

Причиною нових хвиль переселенців були масштабні атаки росіян, зокрема, так звані "прорив генерала Брусилова" 1916 року й "наступ Керенського" 1917-го.

Евакуйованих розмістили в Чехії, Угорщині та Австрії. Хто мав гроші, сам визначав, де і в яких умовах жити – готель, оренда квартири чи кімнати, ліжко в притулку. Кількість таких людей не перевищувала 15%. Інших розміщували в спеціально створених таборах для переселенців.

Головним прихистком для евакуйованих українців став табір в австрійському містечку Ґмюнд, де кількість українців сягала 92%. Також українські переселенці жили у таборах біля австрійських містечок Вольфсберг, Оберголлабрунн (нині Голлабрунн), Гредіг і чеського Хоценя.

Також існував табір для інтернованих Талергоф, куди австрійська влада примістила близько 6 тисяч "москвофілів", точніше тих, кого вважала такими, часто помилково.

Окрім українців туди потрапили також поляки та євреї. Але це – окрема болюча тема.

На іншій планеті

Спочатку табори для евакуйованих влаштовували нашвидкуруч як щось тимчасове. Та коли стало ясно, що війна затягується, їх зробили капітальними.

Згаданий табір Ґмюнд являв собою величезний комплекс з 400 споруд, частина яких були житловими, а в інших розмістили школу, дім для сиріт, поштове відділення, поліклініку, шпиталі, лазні, кухню, пекарню, електростанцію, пожежну команду та офіси адміністрації табору.

На прямокутній центральній площі збудували греко-католицьку церкву.

Багато переселенців, особливо з глухих сіл, вперше бачили електричне освітлення, каналізацію, заасфальтовані вулиці, кінотеатр, у якому двічі на тиждень крутили фільми. Вони почувалися наче на іншій планеті.

Цензори не володіли українською

Ті, хто винаймав житло поза табором, самі розпоряджалися своїм часом, нерідко відкривали магазини чи кав'ярні. Натомість перебування в таборі передбачало дотримання розпорядку й жорстких правил.

Перше: кожна родина займає мешкання, яке призначила адміністрація табору. Це могла бути одно- чи навіть двокімнатна квартира, а міг бути бокс три на два метри без вікна. Але на це маєш погоджуватися без дискусій. Так само слід виконувати всі розпорядження адміністрації та лікаря.

Друге: переселенці можуть мати тільки речі, дозволені адміністрацією, а ті, які визнають пожежонебезпечними чи розсадниками антисанітарії, належить викинути.

Третє: заборонені сварки, конфлікти, будь-які прояви насильства. Звісно, війна, нерви, але слід себе стримувати й допомагати одне одному.

Четверте: пресу, яка потрапляє до табору, перевіряє військова цензура. Від цього пункту українці потерпали найбільше. Місцеві цензори, як правило, не володіли українською, тож побачивши газету з кириличним шрифтом – наприклад, "Діло", – часто-густо вважали її російською, тобто ворожою, і конфісковували.

Один літр на добу

Розпорядок дня в таборі: обов'язкова побудка о 6-й, сніданок між 6:00 і 7:00, обід від 11:00 до 12:00, вечеря о 18:00. Відбій влітку о 21:30, взимку о 20:30.

Залишати територію можна від 7:00, повертатися – не пізніше 17:00. Відвідувачі можуть навістити переселенців виключно з дозволу адміністрації і тільки в зазначені години.

Курити в приміщеннях заборонено.

Продаж алкоголю лімітований – купити можна тільки за талонами, виданими адміністрацією, і тільки до 18:00. Одній особі дозволялося придбати 1 л на добу.

Траплялося, переселенці скаржилися міністру внутрішніх справ, що вони напівголодні, що мешкання погано опалюють, що адміністрація може серед ночі вдертися до житла для "контролю поведінки". Адміністрація ж у рапортах до Відня повідомляла про зловживання горілкою, п'яні бійки, проституцію тощо.

Три зони

У травні-червні 1915 року Австро-Угорщина деокупувала чимало територій. І вже 11 липня влада ухвалила правила, що регулювали повернення евакуйованих додому.

Звільнені від ворога території розділили на три зони.

До зони А можна було вільно повертатися без обмежень. У зоні В насамперед чекали лише на представників певних професій – ремісників, крамарів тощо. Коли вони налагодять економічне життя, зону В відкриють для всіх інших. До зони С віднесли деокуповані території, до яких повертатися поки що не можна.

Отже, влітку 1915-го в зону А потрапили, серед інших, Львів з околицями, Городок, Дрогобич, Добромиль, Долина. До зони В – Станіслав, Калуш, Коломия, Косів, Делятин, Микуличин, Дора, Яремче, Надвірна, Рогатин та інші. В зоні С опинилися, між іншими, Тернопіль, Броди, Збараж, Теребовля, Сокаль, Заліщики, вся Буковина.

Евакуйовані з зони А і люди відповідних професій із зони В налаштувалися на швидке повернення, розраховуючи на державну допомогу з переїздом.

Дочекалися безкоштовних потягів на схід лише наприкінці літа. Мало того, що це були товарні вагони, так ще й везли тільки до Кракова, а далі добирайся на власний розсуд.

Частина переселенців відмовилася їхати на таких умовах. А тих, хто повернулися, наступного року знову евакуювали через стрімкий наступ росіян – люди вдруге були вимушені залишати свої домівки і налагоджене життя.

Додому!

В залежності від ходу бойових дій конфігурація трьох зон змінювалася. Але навіть наявність території в зоні А не завжди означала, що туди справді можна повертатися.

Наприклад, Львів був охоплений епідемією тифу, а крім того, після тяжкої зими в місті не вистачало продовольства і дров для опалення. Місцеві влади оголосили про неможливість повернення переселенців до Львова і Львівського повіту.

Зону С скасували лише в березні 1918-го, натомість зона А суттєво розширилася. Війна в цілому ще тривала, але в Галичині, на Волині й Буковині боїв уже не було, тож евакуйовані вирушили в зворотну дорогу. Станом на літо того ж року табори спорожніли.

Натомість ті, хто мешкали поза таборами, не поспішали їхати – наприклад, у Відні, Зальцбурзі, Празі переселенці перебували до кінця війни, тобто до листопада 1918-го.

З одних таборів до інших

Поганою новиною для тих, хто повернувся, виявився жахливий стан рідних сіл або містечок, через які пройшли бої.

Багато будинків знищено. У Солотвині, наприклад, з 700 будинків уціліли приблизно 200.

Чимало полів стали непридатними для ведення сільськогосподарських робіт – або були заміновані, або вкриті могилами загиблих вояків з обох сторін, що становило також епідеміологічну загрозу.

Зруйновано було не тільки окремі населені пункти, а й цілі повіти, як, наприклад, Товмацький (нині Львівська область).

Для тих, хто повернувся й опинився безхатченком, організували тимчасові табори. Жахлива іронія долі – люди з одних таборів потрапили до інших.

Знову в невідомість

Чимало переселенців були змушені ухвалити болюче рішення: знову залишити рідні землі й шукати щастя у великому місті.

Тож не дивно, що по війні населення багатьох повітів суттєво зменшилося: Бродівського – на 142 тисячі людей, Львівського – на 55 тисяч, Зборівського – на 53 тисячі, Дрогобицького – на 48 тисяч, Сокальського – на 26 тисяч, і так далі.

Щоправда, в декількох повітах кількість мешканців не тільки не зменшилася, але навіть трохи збільшилася: у Калуському – на 33 тисячі людей, у Стрийському – на 6,5 тисяч.

Зростання населення повоєнного Львова на 10 тисяч осіб у цьому контексті не виглядає несподіванкою.

Поверталися не всі

Проте не всі переселенці поспішали повернутися з Австрії або Чехії до теренів, з яких їх вивезли чотири роки тому.

Старші люди попросту не мали сил та охоти знову починати все з нуля. Не їхали також родини, в яких хтось із родичів перебував у шпиталі або потребував щоденного медичного нагляду.

Люди, які достатньо заробляли – десь працювали або мали власний бізнес – теж залишалися.

Так само вчиняли ті, хто не бачили перспектив заробітку в разі повернення. Але здебільшого зоставалися на чужині ті, чиї будинки було зруйновано – не мали куди повертатися.