Синдром затяжного горя: чому так важко змиритися з втратою

"Горе навколо нас настільки велике, що його неможливо уникнути. Раптовість, насильницька смерть призводять до появи цього синдрому. Зараз такого в Україні дуже багато", — каже психотерапевтка Оксана Королович.

Для більшості людей пронизливий біль, що виникає після смерті близької людини, поступово притупляється, і життя поволі повертається у звичне русло.

Однак так відбувається не завжди: приблизно у 5% людей біль утрати не слабшає навіть із часом. Цей стан, який Всесвітня організація охорони здоров'я у 2018 році офіційно визнала психологічним розладом, називається синдромом затяжного горя (СЗГ).

На думку вчених, передчасна й насильницька смерть, особливо якщо вона сталася за трагічних обставин, може сприяти розвитку СЗГ.

"Синдром затяжного горя — це коли навіть через рік залишаються постійна туга й біль. Коли людина довго не може прийняти утрату, ніби застрягла у спогадах, коли уникає паралельного процесу життя", — пояснює Королович.

До того, як синдром затяжного горя був визнаний окремим захворюванням, фахівці вважали, що його симптоми можна віднести до депресії, посттравматичного чи тривожного розладу, які розвинулися внаслідок трагедії.

Однак після тривалих досліджень ученим вдалося встановити, що хоча ці стани мають певні схожості, синдром затяжного горя відрізняється від них за низкою параметрів і в більшості випадків він не піддається лікуванню стандартними методами для цих розладів.

Автори нового дослідження "Як нейробіологія пояснює синдром затяжного горя", опублікованого в журналі Trends in Neurosciences, порівнювали активність мозку при СЗГ з активністю, що спостерігається при інших психологічних станах.

Вони з'ясували, що, попри схожість, у людей із СЗГ значно частіше знаходять виражені зміни в більшій кількості нейронних мереж, відповідальних за систему винагороди, яка у їхньому випадку "зациклюється" на померлому і не може знайти винагороду деінде.

ВВС поговорила з одним із авторів дослідження Річардом Браянтом з Університету Нового Південного Уельсу в Сіднеї, Австралія, про те, чим СЗГ принципово відрізняється від депресії та тривожних станів, а також про те, як отримані дані можуть допомогти лікарям заздалегідь визначити, кому з тих, хто нещодавно пережив утрату, потрібна додаткова підтримка.

Що таке синдром горя

"По суті, це те саме, що й горе. Раніше люди думали, що воно може якісно відрізнятися від того, що ми всі переживаємо в гострій фазі після втрати когось. Але тепер дослідження показують, що насправді це одне й те саме. Ми просто дуже сильно сумуємо за цією людиною, — каже Браянт. — Але те, що відрізняє людину із затяжним горем, це те, що вона просто застрягає в ньому".

Міжнародна класифікація хвороб 11‑го перегляду та американський "Діагностичний і статистичний посібник із психічних розладів" п'ятого видання описує синдром затяжного горя так. Це розлад, при якому людина понад 6-12 місяців безперервно тужить за померлим, хоче бути поруч із ним/нею. Також при СЗГ людина постійно поглинута думками про померлого настільки, що це спричиняє глибокий і всеохопний емоційний біль.

Людина може відчувати, що її життя втратило сенс, що разом із близькою людиною померла й частина її самої. Йдеться про нездатність прийняти смерть, навіть коли людина раціонально розуміє, що це сталося.

У людей, які переживають синдром затяжного горя, ризик самогубства значно вищий порівняно з тими, чий біль утрати поступово вщухає. Попри відмінності в тому, як проявляється горе, симптоми СЗГ трапляються як у чоловіків, так і в жінок, а також у різних соціальних та культурних групах.

"Може бути важко прийняти, що близької людини більше немає. Вона може й надалі готувати для неї їжу. Може, наприклад, залишати її кімнату в тому стані, у якому вона була", — додає Браянт.

Читайте також:

"Якщо заплачу - буду плакати вічно". Історії дітей, батьки яких зникли безвісти на фронті

"Сниться, що мою сім'ю вбили росіяни". Як війна руйнує життя дітей

Згідно з медичними довідниками, ризик розвитку симптомів затяжного горя посилюється, якщо людина була сильно залежною від померлого, а також у разі насильницької чи раптової смерті. СЗГ частіше трапляється після смерті чоловіка/дружини, партнера або дитини.

На думку української психологині Оксани Королович, відсутність можливості попрощатися також може призвести до синдрому затяжного горя.

"Тіло мого чоловіка привезли в закритій труні. Його впізнали за ДНК. Як я могла з ним попрощатися? Я його не бачила", — розповідає вона.

Королович — удова, її чоловік загинув на війні. Вона багато працює з темою горя разом з іншими жінками в Україні та розробила навчальну програму для психологів про те, як підтримувати людей, які переживають утрату.

"Є ще численні випадки, коли є свідки загибелі, коли побратими кажуть, що людина загинула, але тіла немає або не було можливості його вивезти. І тоді відбувається розщеплення — є якась частина, що постійно сидить на березі й чекає", — говорить вона.

Нині в Україні близько 90 тисяч людей вважаються зниклими безвісти. За словами Королович, іноді, щоб провести похорон, людям доводиться чекати результатів ДНК‑експертизи кілька місяців або навіть років.

"Затяжне горе — це не слабкість. Це любов, яка не знайшла нового місця в житті. Не відбулася трансформація. Частина "я — дружина" померла, народилася частина "я — удова". А в нашому суспільстві досі кажуть: "Ти — дружина загиблого героя", — пояснює Королович.

Читайте також:

"Чи буде в нього на могилі ім'я, чи лише номер". Чому ідентифікувати загиблих військових — так складно й довго

"Ви патологізуєте любов"

Протягом багатьох десятиліть учені й лікарі не хотіли визнавати затяжне горе психологічним розладом через побоювання, що це може призвести до того, що природну людську реакцію на утрату почнуть вважати хворобою.

В інтерв'ю The New York Times професорка соціології медицини Голлі Пріґерсон, яка працювала над внесенням СЗГ до списку діагностованих розладів, розповіла, що хоча дослідники вважали, що вони можуть діагностувати СЗГ уже через шість місяців після втрати близької людини, Американська психіатрична асоціація "благала і просила" сформулювати діагноз обережніше — через рік після смерті — щоб уникнути негативної реакції суспільства.

"Побоювання полягало в тому, що суспільство буде обурене, адже всі переживають горе. Навіть якщо їхня бабуся померла шість місяців тому, вони досі сумують за нею, — сказала вона. — Це виглядає так, ніби ви патологізуєте любов".

У результаті захворювання увійшло до американського діагностичного посібника лише у 2022 році, і після появи новини про це у світових ЗМІ дійсно спричинило запеклі суперечки.

Противники цього рішення стверджували, що така діагностична класифікація перетворює природний і необхідний процес на медичну проблему й може призвести до стигматизації та необґрунтованого призначення ліків людям, які переживають горе.

Дехто з них звинувачував учених у тому, що вони зводять людське існування до медичної діагностики.

Разом із двома колегами Пріґерсон опублікувала роботу, що спростовує міфи про синдром затяжного горя, під назвою "Синдром затяжного горя: корекція когнітивних викривлень на основі наукових даних".

У ній учені детально відповіли на кожен аргумент своїх опонентів, наголошуючи, що критика СЗГ часто збігається з критикою діагностики будь-яких інших психологічних розладів, а страхи переважно перебільшують.

"Цей [розлад] трапляється рідко. Дуже складно відповідати всім нашим критеріям діагностики, — говорила вона в інтерв'ю британській газеті Guardian. — У більшості людей через шість місяців настає спад, але для людей із синдромом затяжного горя втрата ніби сталася вчора; вони й досі перебувають у стані шоку та зневіри й не знають, як їм тепер жити далі… Ніби хтось вибив у них землю з-під ніг, і вони застрягли в цьому стані виснажливого скорботного болю".

"Горе, що більше схоже на залежність"

Браянт упевнений, що час, коли цей діагноз вважався суперечливим, уже минув, і сьогодні він дедалі більше переходить у категорію загальновизнаних.

Тому його дослідження зосереджене на нейробіології синдрому затяжного горя.

Він розповів, що учасників дослідження попросили пригадати своїх померлих близьких або подивитися на їхні фотографії під час сканування мозку, щоб з'ясувати, які саме ділянки активізуються. У результаті вчені виявили, що в людей із СЗГ значно частіше спостерігаються зміни в нейронних мережах, відповідальних за систему винагороди.

За його словами, найбільш помітна відмінність між тривогою, ПТСР і горем полягає в тому, що, якщо перші значною мірою характеризуються униканням загрози й усього, що може налякати або нагадати про неї, то коли йдеться про горе, усе виглядає ніби навпаки.

"Це більше схоже на те, що ми називаємо "апетитом" або, радше, має певну подібність до залежності, коли люди прагнуть того, чого вони хочуть, думаючи: "Я хочу, щоб ця людина повернулася", — пояснює він. — Люди постійно думають про них [померлих] і шукають нагадування, тому вони продовжують готувати для них вечерю, виконувати звичні ритуали і намагаються нагадати собі, що вони все ще з нами, тому що дуже не хочуть їх відпускати".

Браянт також каже, що війна здатна значно погіршити ситуацію.

"Кілька років тому ми провели дослідження серед сирійських біженців під час війни й виявили значно вищі показники синдрому затяжного горя, тому що люди пережили насильницьку смерть близьких. Зараз ми проводимо таке ж дослідження в Україні й знову очікуємо побачити високі показники з тієї самої причини", — говорить Браянт.

Він та його колеги опитали 3 тис. дорослих і дітей по всій Україні й наразі аналізують отримані дані. Надалі вони планують продовжити цю роботу у програмі лікування дітей, які пережили утрату близьких.

"Повертаючись до питання про необхідність самого діагнозу: багатьом людям після тяжкої утрати призначають антидепресанти, але їхній стан часто не поліпшується, тому що не зникають справжні причини проблеми, — підкреслює він. — І можливість сказати: подивіться, у цих людей насправді немає депресії, у них синдром затяжного горя — дозволяє запропонувати їм більш відповідні методи лікування".

За словами Браянта, на цей момент найефективнішим способом лікування синдрому затяжного горя є когнітивно-поведінкова психотерапія (КПТ).

КПТ — це вид психотерапії, за допомогою якої людина вчиться розпізнавати й змінювати думки та моделі поведінки, що заважають їй справлятися з труднощами.

Браянт каже, що така терапія допомагає приблизно двом третинам пацієнтів. На запитання про те, чи існують якісь способи запобігти розвитку СЗГ, він відповідає, що наразі ніхто цього не досліджував — значною мірою тому, що вчені не хочуть порушити природний процес прийняття утрати.

“В інших ситуаціях, таких як посттравматичний стресовий розлад тощо, ми проводимо раннє втручання. Тобто є речі, які ми можемо робити, наприклад, у перший чи другий день після травми, щоб спробувати запобігти її наслідкам, — пояснює він. — Коли ви втрачаєте когось, вам потрібно пройти через процес пристосування до факту, що цієї людини більше немає. Людям необхідно пройти через цей процес. І важливо те, що в гострій фазі, наприклад, у перший чи другий тиждень після утрати, ми насправді не знаємо, ми не можемо побачити нічого, що справді відрізняло б людей, які надалі матимуть затяжне горе, від тих, хто його не матиме. Тому якби ми вирішили втручатися на ранньому етапі, ми, ймовірно, лікували б 90% людей, яким це не потрібно, тому що вони все одно зможуть адаптуватися”.

Королович вважає, що для проживання горя дуже важливі ритуали й що потрібно дозволити собі та близьким горювати.

“Те, що в Україні існує традиція хвилини пам'яті щодня о 9:00, коли всі зупиняються і вшановують загиблих хвилиною мовчання, — це важливо. Дайте собі час погорювати. Нам потрібно працювати з реальністю, у якій відбувається смерть, — каже вона. — Ми всі переживаємо велике горе. Ми ніколи не повернемо те, що було зруйновано з 2022 року. Це питання усвідомленості — де ми зараз. У нас щодня гинуть люди. Це відбивається на всіх нас. Це поле болю й скорботи довкола”.